Інституційний дизайн систем публічної дипломатії країн-членів Ради співробітництва арабських держав Затоки

Анотація

У статті визначено ключові структурно-функціональні компоненти та специфіку інституційного дизайну систем публічної дипломатії країн-членів Ради співробітництва арабських держав Затоки (РСАДЗ), проаналізовано механізми взаємодії відповідних акторів, а також узагальнено спільні й відмінні риси цих систем у межах РСАДЗ. Отримані результати заповнюють прогалину в системному розумінні інституційного дизайну систем публічної дипломатії країн-членів РСАДЗ, внутрішньої ієрархії та механізмів координації, що є необхідною передумовою для коректного пояснення джерел ефективності й оцінювання потенціалу відтворення практик публічної дипломатії аравійських монархій. Складність розроблення проблематики зумовлена тим, що низка країн Затоки не мають чітко виокремленої та інституційно оформленої системи органів, відповідальних виключно за м’яку силу та публічну дипломатію, а також бракує відкритих джерел, які дають змогу повноцінно реконструювати їхні повноваження, взаємозв’язки та практичні механізми реалізації завдань.
Методологічною основою дослідження є системний підхід, що дає змогу трактувати публічну дипломатію держав РСАДЗ як інтегровані системи інституцій, напрямів і функцій, розвиток яких відбувається у взаємодії як із внутрішнім, так і з зовнішнім політичним контекстом. Реалізацію поставлених завдань забезпечено застосуванням структурно-функціонального та мережевого аналізу, контент-аналізу стратегічних документів, офіційних вебресурсів міністерств закордонних справ країн-членів РСАДЗ, аналітичних, звітних і наукових матеріалів, а також компаративного аналізу. Наукова новизна полягає в подальшому розвитку дослідження інституційного дизайну систем публічної дипломатії країн-членів РСАДЗ завдяки цілісному зіставному аналізу структури відповідних систем усіх шести держав-учасниць організації в межах одного дослідження.
Встановлено, що конфігурація систем публічної дипломатії країн-членів РСАДЗ насамперед визначається логікою їхніх зовнішньополітичних курсів, сформованих на рівні вищого політичного керівництва та закріплених у національних стратегіях розвитку. Координацію забезпечують надвідомчі центри стратегічних комунікацій; при цьому зовнішньополітичні відомства виконують функцію дипломатичного «ядра», яке підсилюється секторальними державними та недержавними інституціями публічної дипломатії. Модель взаємодії між згаданими суб’єктами доцільно описати як багатовузлову мережу, у якій розмита межа між «державним» і «недержавним» підвищує гнучкість систем і водночас мінімізує потенційні репутаційні ризики для держави. За рівнем інституціоналізації систем публічної дипломатії країн-членів РСАДЗ фіксується поділ досліджуваних країн на дві категорії: до першої належать Катар, Саудівська Аравія та Об’єднані Арабські Емірати, що конкурують між собою за субрегіональне лідерство (ці держави вирізняє найвища диверсифікація акторів публічної дипломатії, амбітність цілей та ресурсна спроможність реалізувати їх); до другої належать Бахрейн, Кувейт і Оман, які роблять акцент на збалансованій нішевій дипломатії, віддають перевагу міжнародним гуманітарним і посередницьким ініціативам.
Протягом останніх двох десятиліть системи публічної дипломатії держав РСАДЗ увійшли в активну фазу інституційного та проєктного розвитку, формуючи власний міжнародний бренд на засадах толерантності, філантропії та відкритості; водночас спільним викликом для всіх шести монархій залишається узгодження наративів для зовнішніх цільових аудиторій (що створюють образ інноваційних, прогресивних, відкритих держав) із нормами та укладом життя традиційних мусульманських суспільств.