Військово-технічне співробітництво України з партнерами: політичні обмеження та економічні можливості

Анотація

У статті досліджено військово-технічне співробітництво (далі — ВТС) України з міжнародними партнерами у 2022–2025 рр. як багатовимірний процес, що формується на перетині політики, економіки та національної безпеки. Аргументовано, що після початку повномасштабної війни ВТС еволюціонувало від переважно епізодичних поставок до системи повного циклу, яка охоплює навчання персоналу, логістичну й ремонтно-сервісну підтримку, стандартизацію процедур, передачу технологій та елементи виробничої кооперації. Показано, що ефективність ВТС визначається взаємодією двох груп чинників: 1) політичних обмежень — внутрішньополітичних циклів держав-партнерів, режимів експортного контролю, чутливості технологій та ескалаційних ризиків, а також процедурної інерції ухвалення рішень; 2) економічних можливостей — спроможності України забезпечувати життєвий цикл отриманих систем, розвивати сервісні хаби, диверсифікувати фінансові механізми та локалізувати окремі виробничі операції. На матеріалі кейсів США, ЄС і Туреччини виокремлено різні моделі ВТС: масштабна ресурсно-технологічна підтримка та інтероперабельність (США), інституційна координація та поступова виробнича інтеграція (ЄС), технологічна взаємодоповнюваність і двостороння кооперація в чутливих сегментах (Туреччина). Обґрунтовано, що стратегічний ефект ВТС зростає за умови переходу від логіки «поставок» до логіки «спроможностей», тобто включення в пакети підтримки навчання, ЗІП, ремонту, боєприпасів та управління запасами, а також формування передбачуваного регуляторного середовища для спільних виробництв. Сформульовано рекомендації для державної політики: посилення міжвідомчої координації, пріоритезація стандартів і платформ, розвиток локалізації та довгострокових програм співпраці.